2022 Р. | БОРОТЬБА ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ

- «Я ЗНАЮ, ЩО ПОВЕРТАЮЧИСЬ З ПЕКЛА МОЖНА ПОВЕРНУТИ ЛЮДИНУ У НОРМАЛЬНЕ ЖИТТЯ», - курсант Академії про свою майбутню професію.

2022 Р. | БОРОТЬБА ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ

Боєць із позивним «Комар» наразі навчається в Академії Нацгвардії на гуманітарному факультеті. Родом хлопець з Луганської області, м. Молодогвардійськ. Більшу частину свого життя проживав у Києві.

Нагороджений відомчою заохочувальною відзнакою – нагрудним знаком «За доблесну службу» та почесним нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «За взірцевість у військовій службі» ІІІ ступеня.

Двічі за своє життя «Комар» пробував стати на військовий шлях. Спочатку  вступ у військовий ліцей, який не вдалося закінчити. Згодом, була спроба потрапити до Збройних сил, а саме до морської піхоти на снайпера.

ПРО ПОЧАТОК ВІЙСЬКОВОГО ШЛЯХУ

• «У листопаді 2021 року поїхав в Одесу у частину, хотів пройти відбір на снайпера. Склав фізичні випробування та психологічні тести. Але, так як на одне місце було 16 бажаючих, мені пройти не вдалося. Були місця на іншу посаду, але я хотів саме на снайпера».

• «Згодом, цього ж року – строкова служба. Потрапив у військову частину НГУ, що на Чернігівщині. У січні прийняв присягу, а вже у лютому «зустрічав» війну».

ПЕРШИЙ ДЕНЬ ПОВНОМАСШТАБНОГО ВТОРГНЕННЯ РФ В УКРАЇНУ – 24 ЛЮТОГО 2022 РОКУ

• «24 лютого я змінився з наряду, тільки ліг спати. Нас піднімають по тривозі. Мої перші думки: «Ну чому саме сьогодні?. Коли російські війська зайшли у сам Чернігів, їх побачили вже на вулицях міста, зав’язалися перші бої. Вийшло так, що один екіпаж нашого БТР-70 залишився без механіка-водія. Шукали людину, яка буде ним. Я не довго думаючи, погодився».

ПЕРШІ БОЇ

• «Перші бої були вуличними. Все якось було незрозуміло. Це перший підбитий танк, ворожа піхота. Згодом зайшли російські війська більш серйозні та підготовлені. Вийшло так, що нас усіх зігнали до ОДА, ми потрапили у кільце. Почали спілкуватися з більш досвідченими нашими бійцями, запитували у них, який відсоток того, що ми взагалі виживимо. Усі казали, що шанс мінімальний. Ми усі телефонували своїм рідним, я у тому числі. Попрощалися з батьками, повідомили, що це буде наш останній бій, подякували за те, що взагалі з’явилися на цей світ. Далі був дуже тяжкий бій, який дуже важко згадувати… Але, найголовніше – Чернігів вистояв. Хоч це було не моє місто, але мені було за честь пліч-о-пліч з побратимами брати участь у цих боях».   

 

НАЙСТРАШНІШЕ – СМЕРТЬ ЦИВІЛЬНИХ

• «Важко було бачити як вбивають цивільних людей. Ти береш дівчинку 23-річну, яка важко поранена, у неї на руках дитина… Згодом дівчина загинула, а хлопчик залишився без мами. Були дідусь і бабуся, яким розстріляли автомобіль, вони самі ще якось намагалися йти. У дідуся ноги були, як сито, ми надавали їм першу допомогу. Бабуся померла у мене на руках. Для мене це було найстрашнішим».

 

ВИЖИТИ ТА ВРЯТУВАТИ СВОЇХ

• «Ми базувалися біля окопів разом з хлопцями з територіальної оборони. За 500 м. по нам постійно працював снайпер. Почався черговий обстріл по нашим позиціям зі 120-мм мінометів. Мій бронетранспортер стояв з однієї сторони дороги, а окоп був з іншої. БТР підбили. Ми усі вискочили, стрибнули в окоп. Думали, якщо будуть лупити по БТРу, то нехай, будемо ходити пішки, головне, щоб люди були цілі. В окопі нас сиділо приблизно 20 бійців. Окупанти по БТРу не попадали, почали стріляти в окоп. Біля мене впала перша міна 120-ка, я її прямо «на смак» відчув, метрів за 5 до мене була. Ми з командиром вирішили все таки добігти до БТру та виїжджати. Прибігли до нього, там я обпікся осколками. Почав заводити бронетранспортер, він глохне. Один двигун не працює, 7 коліс пробитих. Я навіть не пам’ятаю, як я все таки виїхав. На повороті мені вже 3 чи 4 бійців допомагало крутити кермо. Як я до того керував, я не знаю. Напевно на якомусь адреналіні, адже розумів, що мені потрібно було усіх вивезти».

 

ХТО, ЯК НЕ МИ?

• «На початку повномасштабного вторгнення у мене було багато друзів, яким я зателефонував запитати де вони та чим займаються. У відповідь на те, чи не хочуть вони взяти автомат у руки та захищати країну почув: «Це не моя війна». А у мене протилежна думка – хто, як не ми? Я хочу щоб моя сім’я, мої діти жили у незалежній країні, мали право на свою думку, на будь-які дії. Тобто, я хочу щоб було настільки просто жити нам, звичайним людям. Хочеться насолоджуватися цим життям. Щоб разом з цими молодими хлопцями та дівчатами, які вступили до Академії, ми змінили систему».

ПОВЕРТАЮЧИСЬ З ПЕКЛА МОЖНА ПОВЕРНУТИ ЛЮДИНУ У НОРМАЛЬНЕ ЖИТТЯ

• «Я бачив багато хлопців, їхніх очей, які теж бачили поранених, загиблих та яким потрібна допомога. Зі мною був товариш в окопі, і йому прилетіла міна під ноги, встряла і не розірвалась. У нього був шок, ступор. Коротко кажучи, йому було дуже зле. Мені хочеться допомагати усім, хто приїхав з передової, піднімати їм бойовий дух. Я хотів би працювати й на передку, у бою підтримка – це дуже важливо. Якщо з тобою на лінії вогню працює психолог, який підтримує, набагато легше витримати та пережити усі труднощі. Я хочу стати психологом - це велика відповідальність і мені не страшно взяти її на себе. У своєму житті я брав на себе відповідальність, і за рахунок цього піднімався мій авторитет. Я знаю, що повертаючись з пекла можна повернути людину у нормальне життя, але для цього з нею потрібно багато працювати».

УКРАЇНА ПІСЛЯ ПЕРЕМОГИ

• «Я вважаю, що нам, українцям, буде ще довго важко і буде багато викликів у нашій країні. Але нам потрібно усе подолати разом. Та згодом буде розвиток. У нас обов’язково підніметься економіка, мені б хотілося щоб наша країна була авторитетом для інших. Ми до цього йдемо. Ми обов’язково переможемо».

Відділ міжнародних зв’язків, інформації та комунікації НА НГУ