"У мене вкрали мій Донецьк" - BBC

З майже 200 тисяч студентів, які здобувають освіту у 65 харківських вишах, третину завжди складали хлопці й дівчата з Луганщини та Донеччини. З початку війни на Донбасі їхня чисельність почала помітно скорочуватися, торік студентів з Донбасу залишилося всього 20 тисяч. Доучувалися ті, хто вступав до вишів ще до війни, тоді як абітурієнтів приїздило дедалі менше.

Хто вони - студенти з територій самопроголошених "республік"? BBC News Ukraine вдалося поспілкуватися з кількома із них.

Ми не показуємо їхні обличчя заради їхньої безпеки.

"Не вб'ю я - вб'ють мене"

Михайло (ім'я змінене) народився у Донецьку. Закінчив військовий ліцей, відслужив строкову службу. Воював під Авдіївкою. У 2017 році вступив до Національної академії Національної гвардії України на командно-штабний факультет за спеціальністю «Військове управління». Востаннє був вдома 5 липня 2014 року. На території сепаратистів залишилися бабуся, мати і молодший брат.

"Я ще до війни підписав контракт. Дуже важко було взагалі наважитися піти в АТО. Навіть подумував відмовитися від служби. Але якби я повернувся до Донецька, мене однозначно загребли б, там із цим не церемоняться. А я на бік так званої "ДНР" не став би точно. У мене дід, батько, дядько - всі кадрові військові. Вони за Україну цілком і повністю.

Коли був на передовій, переслідували думки, що можливо зараз стріляю в свого однокласника чи сусіда. Але не вб'ю я - вб'ють мене. Проте з боку побратимів ніяких підозр чи негативного ставлення, мовляв, ти сам донецький, можеш перебігти до "своїх", не було. Вони бачили, як я рвуся у бій.

Точно знаю, що п'ятеро моїх товаришів дитинства, які воювали і з нашого боку, і з протилежного, загинули. Вся молодь з окупованих територій говорить: "Як ми будемо повертатися до країни, яка в нас стріляє?" Проте, що з їхнього боку теж стріляли, вони не замислюються.

Найбільше сумую за "Донбас-ареною". Я - футболіст, для мене це особливе місце. Тренувався там і грав. Забрав із собою ігрові бутси. Вже пройшло п'ять років, а я все одне вдягаю їх, коли граю. І така відразу ностальгія за домівкою. А друга дорога річ - оцей годинник, подарований батьком.

Чи готовий я повернутися на фронт? Треба буде - піду".

"Мені подобалося, коли ми були в Україні"

Катерина (ім'я змінене) вчиться на 2-му курсі Харківського педагогічного університету. Вся її сім'я залишилася на контрольованій бойовиками території Луганської області.

"Востаннє я була вдома тиждень тому - їздила на канікули. Дорога, пункти пропуску - все це важко, але вже звикла. Я не приховую, що вчуся в Харкові, бо десь 30-40% моїх однокласників так само в Україні. У кого є рідня в РФ, поїхали туди, таких приблизно 20%.

Світоглядні моменти для нас неважливі. Ми взагалі це не обговорюємо. Головне, аби людина була хороша. Якоїсь особливої обробки школярів, ідеологічного тиску я на собі не відчувала.

В рідному місті діє комендантська година, але я не надто через те страждала, бо я - домашня дитина (Посміхається. - Ред.). Сиділа вдома з батьками, бо вони дуже сумують, мій приїзд для них свято. А з друзями можна і вдень зустрітися.

Мені подобалося, коли ми були в Україні. Якби це було у моїй владі, я взагалі не розпочинала б цю війну. Хочеться, щоб був мир, без пострілів, без кордонів".

"На канікулах мені їхати нікуди"

Денису (ім'я змінене) 20 років, він вчився у військовому ліцею у Донецьку. Вступив до Національної академії Національної гвардії України,на командно-штабний факультет. Родина два роки тому теж переїхала до Харкова. На Сході залишилася бабуся. Вдома був востаннє у січні 2015 року.

"Коли в Донецьку почалися заворушення, нікому і на думку не спадало, що може змінитися влада і доведеться їхати з рідного міста. Та у травні 2014 року після збройного штурму військової частини, що перебуває навпроти, і нападу на ліцей, нас розпустили до вересня. Але до осені українські частини вже вийшли з міста, над Донецьком майорів чужий прапор.

Стосунки із сусідами та людьми, яких я вважав друзями, припинилися ще до виїзду, бо вони виступили на підтримку сепаратистського режиму.

Війна колись закінчиться, але я навряд чи зможу спілкуватися зі старими знайомими так, ніби нічого не трапилося. Коли нас штурмували, я бачив в очах цих людей - таких же молодих хлопців - ненависть, хоча ліцеїсти не становили жодної загрози. Я у 15 років змушений був виїхати з рідної домівки, втративши все, що мав, поневірятися по родичах, усвідомлюючи, що тебе приймають з жалості.

Якщо у новинах показують рідне місто, аж болить усе. Коли наближаються канікули, всі курсанти не можуть дочекатися, коли поїдуть додому. Я теж нібито чекаю. Однак їхати мені нікуди. У мене вкрали мій Донецьк, і я цього ніколи не пробачу.

Я привіз із собою погони старшого віце-сержанта, які одержав за три дні до штурму ліцею. Шкода, що не вдалося забрати парадну ліцейську форму. Але тоді довелося вибирати: або форма, або наш песик - такса Жорик. Він і зараз з нами".

"Я хотів би повернутися до Донецька"

Олександр (ім'я змінене) навчається на 4-му курсі командно-штабного факультету Національної академії Національної гвардії України. Закінчив Запорізький військовий ліцей. Сирота. Залишилася лише бабуся, яка живе на територіях сепаратистів.

"З друзями, які залишилися на окупованій території, зв'язку немає. Вони намагалися мене знайти через соцмережі, але побачитися з ними не вдасться, бо дехто воював на тому боці. Ненависті до них немає, бо я точно знаю, що декого забирали в армію так званої "ДНР" силоміць, не питаючи згоди - під дулами автоматів.

Після війни я хотів би повернутися до Донецька. Думаю, що з поверненням окупованої території люди теж ментально повернуться в Україну. Не всі перебувають під впливом пропаганди, а багато з тих, хто спочатку вірили, давно вже розчарувалися".

"Вдома почуваюся непроханим"

Сергію (ім'я змінене) - 19 років. Він - студент Харківського регіонального інституту Державного управління. Виїхав з Луганщини влітку 2014 року. На територіїтак званої "республіки" залишилися мати і бабуся. Востаннє був удома більш ніж рік тому.

"Практично всі мої однокласники залишилися на Луганщині, дехто подався до РФ.

Коли відвідую малу батьківщину, я бачу мертве місто, почуваюся там непроханим гостем. Мені там нічого робити. У 2015 році я приїхав до рідного міста, зайшов до школи, побачився з учителями, директором. І зрозумів, наскільки все радикально змінилося: це зовсім інші люди, не ті, яких я знав, з якими вчився і дружив.

Зустрічаючись у Харкові випадково із земляком, відчуваю певну пересторогу. І поки не з'ясую, чим людина дихає, яких поглядів дотримується, не поспішаю відкриватися. Бо вона може донести окупантам і зашкодити моїм рідним".

Софія (ім'я змінене) закінчувала школу закінчувала на території так званої"ЛНР". Там же зараз мешкає вся її родина. Сама Софія - студентка 2-го курсу Харківського педагогічного університету.

"Ми у старших класах вивчали предмет "історія Вітчизни". І це був такий собі вінегрет: трішки Росії, трішки України, трішки Луганщини. Я не любила ці уроки, бо вчителі самі плуталися і не надто розуміли, що вони розповідають.

Коли моє місто сильно обстрілювали, ми виїхали, кілька місяців прожили в Росії у знайомих, мене навіть записали до школи. Це некрасиво з мого боку, люди нас запросили, допомагали, але в РФ мені не сподобалося. Деякі однокласники ставилися до мене з презирством через те, що я приїхала до них з Луганщини. Я навіть відмовилися ходити до школи.

Більшість моїх однокласників вчаться у Луганську. Декілька тут у Харкові. Двоє поїхали до Росії. Спілкуюся з усіма, втім, не зачіпаючи політичних тем.

Я мрію, щоб усе стало так, як було раніше. Це було дуже добре, це була казка. В тому, що відбувається зараз, розібратися неможливо, вони самі не розуміють, чого хочуть.

Я і не за "ЛНР", і не за Україну. Я за рідне місто. Я розумію, що це неправильно - зовсім не цікавитися політикою, але якось так склалося.

І батько, і мати працюють на шахті. Хоч російські ЗМІ і стверджують, що "руська весна" робилася руками шахтарів, мій батько однозначно не брав у цьому участі. Він був упевнений, що земляків ось-ось попустить, і все буде так, як було. Коли наше місто почали обстрілювати, він нас вивіз, а сам залишився, бо не міг кинути роботу. Йдуть обстріли, всі біжать до сховищ, а батько спить, бо дуже втомлювався, навіть від вибухів не прокидався. Зате наш кіт Семен і досі, почувши будь-який різкий гучний звук, летить ховатися до ванної кімнати.

Коли я приїхала складати іспити до Станиці Луганської, там якраз почалася канонада. Ми з мамою побігли ховатися, бо це дуже страшно, здається, що снаряди просто над головою літають. А знайомі, в яких ми зупинилися, сидять і телевізор дивляться - звикли".

Матеріали з сайту bbc.com 

автор Віталіна Зіньківська