Жінки, що надихають: академія Національної гвардії України розповідає про свої скарби
Чарівні, наче сама весна; мрійливі, як дітки, які щойно почали пізнавати світ; квітучі, як сакура, на красу якої щороку чекають мільйони. Їх завойовують, про них мріють, їх кохають. Усі вони різні й унікальні, прекрасні та чарівні. Це все про Вас, любі жінки.
Із покоління в покоління жінка завжди вважалася берегинею роду. Сьогоднішні реалії, а саме дійсність ХХІ сторіччя, прийшла до часу ґендерної рівності, коли жінки та чоловіки мають однакові права. Сьогодення може подарувати нам дівчат у різних невластивих для них амплуа, академія Національної гвардії України слугує прикладом цього.
«Я перша в академії жінка-сецпризначенець», — із посмішкою ділиться із нами Оксана Фролова, дівчина із заплетеним в густу косу волоссям. За діалогом дізнаємося, що спецназ це вам не жарти: унікальний рід військ, який готують за особливою програмою вишкілу, він призначений для боротьби і знищення терористичних формувань, проведення спеціальних операцій і виконання інших складних бойових завдань. «Свій воєнний шлях я починала із добровольчого батальйону, тепер він іменується батальйоном імені Кульчицького», — згадує свої перші кроки на шляху до воєнної професії курсант Фролова. Як вдається поєднувати харизму, жіночність і силу духу Оксані нам так розгадати не вдалося, проте дівчина запевняє, що не бачить у собі якихось надякостей, які були б їй властивості. Але можемо додати, із власних спостережень, що дівчина надзвичайно цікава: очі горять і сила духу відчувається.
Жінки сучасності вміють не втрачати жіночності, але при цьому виконувати чоловічу роботу. І ми дійшли цього висновку не лише завдячуючи Оксані. Знайомтеся — підполковник Людмила Сафошкіна, жінка, яка віддала воєнній справі більше 20 років. Перед нашим із нею інтерв'ю ми не забули обмінятися лайфхаками з приводу останніх тенденцій у макіяжі. У 2002 році Людмила закінчила Харківський воєнний університет: "Після закінчення ВНЗ у званні лейтенанта направили у зенітно-ракетний полк, прослуживши 10 років, перевилася до Національної гвардії України і тут уже більше 10 років", — поринає у спогади підполковник. Проте, нам досі незрозуміло, як тендітна дівчина може прийти до рішення стати воєнною людиною, але Людмила пояснила: «Дівчина, що служить, — це дійсно відповідно, і тоді, у свої юні роки, я це розуміла, але стабільність професії мене приваблювала. Я перша жінка-ад'юнкт, нині — підполковник, старший науковий співробітник Науково-дослідницького центру НА НГУ та ані трохи не жалкую про це». Але Людмила Сафошкіна на цьому не збирається зупинятися і планує ще підніматися кар'єрними сходами уперед. Цілеспрямованість жінок Національної гвардії України нас не перестає вражати.
«Бути військовим була мрія мого тата, а зрештою, вона стала й моєю», — ділиться лейтенант Олена Онищенко. Розмова із дівчиною видалася напрочуд цікавою, адже окрім кумедних історій, Олена розповіла й про свої поїздки в АТО. Спілкуючись із дівчатами з НГУ, ми все ще перебуваємо у постійному захопленні, адже кожна з них дивує й надихає. Олена Онищенко продовжує ділитися: «Після закінчення академії, мене направили до іміджево-видавничого центру НГУ, і я стала кореспондентом газети Нацгвардії, і на той час мене відряджали в АТО». Олена розповіла нам, що дивувало її й водночас лякало: «Люди там звикли до війни, їх не дивують якісь звуки тощо». Дівчата, хоча й воєнних професій, залишаються дівчатами і, на нашу думку, підтвердженням цього слугують історії Олени, одна із яких про те, як вона із подругою загубилися. «У нас зарядка проходила у пересічній місцевості, і ми з одногрупникцею трішки відстали від групи та трішки заблукали, — сміючися згадує дівчина, — тоді той ліс здавався нам таким великим, дрімучим і темним, але звичайно то було не так», — аналізуючи розповідає Олена Онищенко.
У час, коли в країні АТО, нині вже ООС; коли змужнілі чоловіки відстоюють власну землю; коли сонце сходить над полями, де гинули українці; — так важко у цьому всьому уявити жінок, які беруть на себе відповідальність за власну Батьківщину.
«У свої тодішні 18 років, я вирішила змінити своє життя і поставила перед собою невластиву для дівчини задачу — стати військовослужбовцем», — згадує нині старший солдат Любов Самбурська, доповнюючи спогади тим, що надихнув на такий важливий життєвий крок чоловік її сестри, який є замом командира по службово-бойовій діяльності у частині 3011 Національної гвардії України. Курс молодого бійця, який проходив у Кременчуці, за словами Любові, подарував їй новий режим, адже як цивільна людина, вона не звикла до життя за розкладом. «Якщо чесно, спочатку мені було страшно», — так по-жіночому згадує, як наважилася на службу в АТО старший солдат Самбурська. Наснагу та впевненість дівчині додавали її товариші, із якими вона несла службу. «Засипати та прокидатися під одні й ті ж звуки — до цього важко звикнути, як не крути... — Пригадує часи в АТО Любов. — Але я мала можливість спробувати себе у ролі радіотелефоніста, передаючи різну інформацію з наших постів». Нам стало цікаво, як ставляться в умовах воєнних дій чоловіки до дівчат, і Любов призналася: "Надзвичайно галантно, здавалося б, що зараз не час піклуватися про поводження із товаришем-жінкою, проте чоловіки в АТО залишаються чоловіками".
Наступну дівчину, із якою ми познайомилися, ви, певно, не раз бачили на відео Нацгвардії — це сержант Христа Бойчук, яка прекрасно читає вірші нашою поетичною мовою. «У 2013 році я перебувала на біржі праці, і одного разу мені запропонували поїхати до військової частини, — розповідає Христина, — і замість того, аби, як це завжди відбувалося, підписати взаємну незгоду працівника й працедавця, мені запропонували посаду начальника клубу». І вона, тоді ще 19-річна дівчина, погодилася. Христина каже, що цікавила перспектива роботи, а те, що у обов'язки начальника клубу входили зв'язки з громадськістю та ЗМІ, — ще й дитячу мрію трішки здійснювало, адже мріяла вона бути журналістом. Коли ми із Христиною заговорили про жіночність, вона сказала: «Я колись мала можливість у однієї жінки-політика запитати про це, і мені запам'яталася її відповідь, вона сказала, що робота повинна бути на роботі, усе решта — дома». Дівчина розповіла, що наразі вони всі перебувають у умовах ґендерної рівності, але зрештою наш менталітет дає про себе знати: «Коли я буду нести якусь важку річь, підбіжить якийсь солдат чи офіцер і допоможе, а я, у міру свого виховання, не скажу "ні-ні, я все сама», я дозволю йому бути чоловіком».
Побачивши цих всіх красунь на вулиці, ніколи й на думку не спаде, що вони військові. Зрештою, сила української Національної гвардії базується й на тендітних плечах дівчат, які обеззброюють одним лише поглядом, однією посмішкою.
Анастасія Посашкова
