«В миротворчих місіях головне оперативно виконати поставлену задачу», - майор Павло Волков

Викладач кафедри експлуатації та ремонту автомобілів та бойових машин Національної академії Національної гвардії України майор Павло Волков не на словах знає про миротворчу місію. Протягом року, з грудня 2007-го по грудень 2008-го року, він проходив службу в неспокійному Косово. Здавалося б потрапити на службу у складі миротворчого контингенту є мрією більшості військовослужбовців, але попри престиж, комфортні побутові умови і, що найголовніше, досвід, миротворча місія має й зворотний бік, який також доводиться пережити військовослужбовцям.

Павло Волков закінчив військовий інститут внутрішніх військ МВС України у 2003 році. Службу розпочинав командиром патрульного взводу на автомобілях у одному з патрульних батальйонів Ялти. Потім була служба у поліцейських батальйонах Дніпропетровська та Харкова, пов’язана з охороною громадського порядку в містах, а вже після в штабі Академії Нацгвардії.

Ще з моменту навчання у військовому інституті Павло Волков захоплювався спортом, особливо, легкою атлетикою, яка включала в себе біг на коротку та довгу дистанцію, а також заняття на турніку та бруссах. Саме заняття спортом посприяли не тільки успішній службі в Україні, але й відкрили дорогу до проходження миротворчої місії.

«Перебуваючи в одній із військових частин Харкова, я дізнався, що йде набір в підрозділи для проходження миротворчої місії в Косово, - пригадує офіцер. - Хоча підрозділ в якому я проходив службу не був спрямований на виконання оперативних завдань, але я займався спортом, тож показники здоров’я та фізичної підготовки були на рівні. Довго не зволікаючи я написав рапорт, а отримавши згоду керівництва почав готуватися до іспитів».

Одним із найважливіших був етап вступних випробувань, адже з 500 претендентів із відділень міліції та військових частин внутрішніх військ з різних регіонів України мали обрати 110 найкращих та найбільш витривалих миротворців.

«Всі іспити проходили в Києві, їх я складав своїми силами та отримав доволі непоганий результат. Скажімо із фізичної та вогневої підготовки, а також тактики отримав п’ять, були ще й гуманітарні іспити, які полягали в знаннях англійської мови, а також інформації, яка пов’язана з ООН», - зазначив майор Павло Волков.

Після проходження іспитів розпочалася безпосередня підготовка на базі навчального миротворчого центру Віта Поштова від Київського Національного університету внутрішніх справ, яка тривала протягом 25-ти днів.

«В центрі здійснювалося підвищення навичок з вогневої, тактичної підготовки та знань з англійської мови. Особливо мені сподобалася вогнева підготовка, адже там було показано зовсім інший рівень. Змінили й наші тактичні дії при вуличних заворушеннях, ми почали працювати за французькою методикою, яка кардинально відрізняється від української, - ділиться спогадами офіцер. - Ніколи не забуду як після приїзду до навчального центру було 500 чоловік з усієї України, тобто 5 чоловік на місце, тож проходили кращі з кращих».

Службу майор Павло Волков проходив у Косово, місто Гниляни. Військова база розміщувалася за містом у спеціально відведеному таборі. На території табору також знаходився спеціальний кінологічний підрозділ «К9». Військовий зазначає, що зі 110 українських миротворців було сформовано 3 взводи по 33 особи у кожному та 10 чоловік штабу. У кожному взводі був перекладач, адже на території табору знаходилися ще й американці, німці, нідерландці, румуни, поляки та індуси.

«Наш взвод стояв безпосередньо на блокпостах. Ми заступали на блокпост протягом двох тижнів, забезпечуючи охорону і безпеку шляхом проведення огляду машин, які проїжджали наш блокпост. Потім наставала черга поляків, в той час як ми протягом тижня знаходилися в резерві. Під час цієї неділі ми мали можливість відпочити, подивитися на місцеві пам’ятки, а взимку навіть покататися на лижах, але якщо раптом виникали масові заворушення, а поліція не справлялася, то ми підключалися та виконували поставлені завдання, - підкреслює гвардієць. – Умови проживання були також добрі. Кімнати, розраховані на 3-4 людини з ортопедичним ліжком та броньованою шафою для зберігання зброї. Харчувалися ми за принципом шведського столу, хоча звісно були певні обмеження в їжі, адже вона повинна бути, перш за все, здоровою. Запам’яталася мені також кімната для релаксації, де можна було відпочити, почитавши книгу чи подивившись телевізор, а на столику завжди стояло безлімітне молоко та печиво. Крім того, ми не виконували ніяких сторонніх обов’язків, окрім несення служби».

Незважаючи на комфортні умови, які чекали на військових у таборі, поза його межами могла скластися діаметрально протилежна ситуація, яка часто загрожувала не тільки здоров’ю, але й життю. Така екстраординарна ситуація сталася 17 березня 2007 року під час штурму приміщення суду в містечку Мітровиця. Тоді 25 українських військових були поранені, а одна особа - старший лейтенант Ігор Кіналь загинув.

«Спочатку була проста демонстрація. Нас підняли по тривозі. Я тоді стояв на КПП, тож мене зняли з чергування. Ніколи не забуду як ми мчали зі швидкістю 110 км за год. Попереду ми бачили як літають вертольоти та палають машини. Ти в бронежилеті з алюмінієвим щитом у руках, відразу розумієш, що це нові відчуття. Варто сказати, що серби більш агресивні ніж албанці, в цьому ми переконалися, коли Ігор Кіналь загинув і наші військові постраждали, хоча вони ставилися до українців більш дружньо, аніж до американців чи західноєвропейців, - з гіркотою пригадує офіцер. - Після того дня, нас протягом тижня взагалі не чіпали, тому що ми стояли в перших рядах і нам більше всіх дісталося. Біля приміщення суду ми були ще протягом двох місяців, звісно ж змінювалися з поляками та румунами».

У грудні 2008 року Павло Волков повернувся до України. Спочатку працював як і раніше в одній із військових частин, тоді ще внутрішніх військ, а потім перевівся в навчальний відділ Академії внутрішніх військ. Вступивши до магістратури та успішно її завершивши став викладачем кафедри експлуатації та ремонту автомобілів та бойових машин. Майор Павло  Волков вважає, що миротворча місія змінила його на краще. Він переглянув свої пріоритети та життєві позиції, а отримавши виключний бойовий досвід більше став цінувати своє життя та оточуючих. Також миротворча місія поставила на перший план такі риси його характеру як справедливість, чесність, людяність та стриманість.

«Якщо знову з’явиться миротворча місія, то я не проти поїхати, але вже в якості командира. Думаю, я вже досягнув достатнього рівня у цьому плані, адже тоді був старшим лейтенантом, а зараз уже дослужився до майора. Робота, якою займалися була для мене цікава та корисна, адже ми захищали мирних жителів, а отже шкодувати не має за чим», - підкреслив офіцер.

Про День миротворця майор Волков згадує з неприхованою усмішкою, адже це особливий для нього день, наповнений радісними зустрічами з побратимами та великою кількістю спогадів, неодмінно з нотами ностальгії.

«На День миротворця ми обов’язково збираємося з товаришами та весело проводимо час у дружній чоловічій компанії, - усміхається нацгвардієць. - В Україні в багатьох правоохоронних та військових структурах є представники, які брали участь у миротворчих місіях, але незважаючи на МВС чи ЗСУ нас об’єднує служба закордоном».

Служба у військах, у цілому, як і миротворча місія, зокрема, довели майору Волкову, що незважаючи від посади чи статусу головне – в будь-яких обставинах залишатися людиною та вірити в світле майбутнє.

«На сьогодні я проводжу з курсантами заняття з водіння автомобілів. Намагаюся кожне заняття подавати так, щоб їм було, перш за все, цікаво, тож, зазвичай, додаю щось нове, - розповідає майор. - Став помічати, що багато курсантів мають песимістичні думки, тоді я говорю їм, що все буде добре, просто треба вірити в світле майбутнє, але для початку треба змінитися самим. Почніть із себе, допомагайте людям безкорисливо і тоді дійсно щось зміниться в нашій країні, а головне – у будь-яких ситуаціях залишайтеся людьми». 

Як бачимо із строкатого життєвого опису майора Павла Волкова – місце людини в цьому світі залежить не тільки від гри долі, але й від бажання чогось досягнути, щось змінити, врятувати чиєсь життя, чи власним прикладом показати, що песимізм - найперший ворог мрії, особливо тієї, яка зароджується у ще юних серцях. А можливо, таке ставлення до життя, невипадково, склалося через те, що довелося бачити його зовсім протилежну сторону… Напевно, тоді й наступає переломний момент, коли людина починає на рівні душі розуміти ціну того, як все ж таки важливо у нашому неспокійному світі творити мир!

Відділ міжнародних зв’язків, інформації та комунікації НА НГУ