Афганістан та Косово - дві болючі правди одного життя

Сьогодні, до Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав, наш герой, старший прапорщик запасу Академії Геннадій Стариковський, розповість про роки служби в Республіці Афганістан та Косово. Його служба припала на такі різні життєві періоди молодості та зрілості, але об’єднало її одне – війна.

Афганістан…Пристосуватися та не зламатися

Геннадій Стариковський проходив службу в Афганістані з 1983 по 1985 роки. Згодом, цей період назвуть одним із найважчих за всі 10 років кривавої війни. Чоловік згадав, що повістку, в числі таких як і він 18-ти річних хлопців, отримав від Харківського військомату. Тоді їх відвезли до Луганська, а потім у Термез. Вже у Термезі на хлопців чекало проходження курсу молодого бійця, там вони прийняли присягу. А через декілька днів їх посадили у вертольоти та відправили в «дружній» Афганістан. 

«Коли ми тільки приземлилися на злітний майданчик, перше, що я побачив – це потріскану глиняну землю, а зовсім поряд били гейзери, які нагадували білі наростки на цій землі. Вразила мене і страшна спека та пил, а від цього поєднання було важко дихати. Але коли у тебе молодий організм, ти пристосуєшся до будь-яких, навіть нелюдських умов життя».

Геннадій Стариковський проходив службу в різних містах республіки - Ташкургані, Наібабаді, Самангані та Поліхумрі. Спочатку служив у  спецпідрозділі, а коли під час виконання однієї із операцій у Самангані отримав поранення, його, вже у званні сержанта, перевели на посаду механіка-водія багатоцільового транспортера-тягача.

«Мені тяжко все згадувати… Коли проходив службу в розвідувальному підрозділі, ми часто розміщувалися у певній точці безкрайніх афганських гір. У засаді могли пробути від однієї доби до двох тижнів. І все це в холоді, адже багаття розводити заборонялося, відчуття голоду втамовував тільки сухпайок. Згадуючи той час, розумію наскільки небезпечною, але разом із тим важливою була наша місія, адже ми були першопрохідцями. Ми, 20-ти річні хлопчаки, розвідували території, проглядали дували та різні об’єкти, щоб наша техніка та особовий склад могли безпечно рухатися. Чи відчував я тоді страх? Ні, головним було нестримне бажання попри все виконати завдання та повернутися у базовий табір живим. Війна - це невимовно тяжко, нікому не побажаю брати у ній участь. Тільки починаю згадувати, душу відразу огортає туга».

Після завершення строкової служби Геннадій Стариковський почав працювати на одному з харківських підприємств, потім проходив службу в Танковому училищі, а далі, протягом п’яти років, прослужив у Німеччині. В Академії Нацгвардії Геннадій Вікторович почав працювати з 1993 року та займав посаду командира взводу навчально-бойових машин. З 1996 року військовослужбовець виконував обов'язки начальника стрільбища. А 2001 року поїхав у миротворчу місію до Косово.

Косово – це інший рівень відповідальності

Геннадій Стариковський був учасником міжнародної миротворчої місії протягом трьох ротацій з 2001 по 2006 роки. Проходив службу в спеціальному підрозділі, який дислокувався в албанському місті Джуляни, де виконував обов’язки механіка-водія на БТР-80 і легкових автомобілях. Миротворець поділився відчуттями, що в Косово проходити службу було значно легше як фізично, так і морально.  

«Час у Косово пролітав непомітно, кожен рік, наче один день. Я постійно знаходився на виїздах. Разом із іншими учасниками місії займався охороною громадського порядку під час футбольних матчів та демонстрацій. Проводили супроводження депутатів-сербів, адже Джуляни та Прищина були албанськими містами. В окремих випадках проводили огляд автомобілів на наявність зброї, наркотиків та боєприпасів. Це був той період у моєму житті, коли я стовідсотково відчував, що моя робота є недаремною. Більше того, я побачив військову службу нового формату, незважаючи на високий рівень відповідальності, служба в Косово - незабутній досвід».

Після завершення місії, Геннадій Вікторович був старшим інструктором з водіння навчально-бойових машин Академії Нацгвардії. У 2009 році гвардієць звільнився у запас, але Академію не покинув, на сьогодні він працює водієм.

«Сьогодні у мене розмірене життя. Вже 37 років зі мною поруч моя кохана дружина Тетяна. Вона моя підтримка, завжди на роботу проведе і з роботи зустріне, а коли усміхнеться, на душі стає легше. Люблю проводити час на дачі, там природа і завжди знайдеться, що збудувати чи відремонтувати. Така вже я людина, не можу сидіти без роботи та й думки тоді зайві в голову не лізуть. А думки та спогади, з віком дедалі більше приходять. Минуле неможливо забути, воно живе у мені, а зрозуміти мої відчуття зможе лише той, хто пережив схоже. Тому ми щорічно, 29 травня, зустрічаємося із побратимами, які проходили службу в Косово на березі Сіверського Дінця. На жаль, я не маю можливості зустрітися зі своїми побратимами, які служили в Афганістані, нас розділяють тисячі кілометрів. Але, на щастя, в Академії є декілька офіцерів, які знають про цю війну не з чуток. І коли випадає нагода поговорити, то від розмов з’являються мурашки по тілу. Молодому поколінню цього не зрозуміти… Це наша війна, і нехай вона залишається тільки в наших спогадах. А ви поважайте та цінуйте нас, ми на це заслуговуємо».

  

Відділ міжнародних зв’язків, інформації та комунікацій НА НГУ