Нацгвардійці-ліквідатори згадують про Чорнобильську трагедію

26 квітня 1986 року в Україні трапилася наймасштабніша техногенна катастрофа сучасності – аварія на Чорнобильскій атомній електростанції.

Одними із перших, хто прийшов на допомогу в ліквідації наслідків цієї страшної аварії, стали військовослужбовці Національної академії Національної гвардії України. Понад чверть століття минуло з тих днів, але і по сьогодні «мирний атом» Чорнобиля змушує пам’ятати про себе.

Отже, сьогодні ми розповімо про наших героїв, які ціною свого життя і здоров’я захистили світ від подальшого розповсюдження радіації.

Полковник у відставці Олександр Семенченко, начальник музею Національної академії Національної гвардії України.

Олександре Семеновичу, коли Ви приїхали до Чорнобиля?

- Буквально одразу після аварії на ЧАЕС, на початку травня 1986 року наша військова частина №5439, де я був заступником командира з виховної роботи, вирушила до Чорнобиля. Звістка про те, що трапилася така страшна біда, прийшла до нас буквально наступного дня. Про те, що горить, як горить, ми не знали. Туди виїхав зведений загін від управління.

Розкажіть будь-ласка про участь в ліквідації Чорнобильської трагедії.

- Спочатку пожежу гасили спецкомендатура, яка охороняла станцію і місцева пожежна служба. Потім приїхав Львівський оперативний полк, Київський полк, а ми вже приїхали через тиждень. Організація служби будувалася на підставі дозиметричних даних, які надавали спеціалісти-хіміки. Спочатку був виставлений 10 кілометровий периметр, потім його було збільшено до 30 км.

Чи виникали складнощі, наприклад, випадки, коли люди морально та фізично  не витримували?

- Багато було труднощів, але те, що зробив тил і в цілому війська –  вражає. Все було дуже добре організовано: перевезення, розміщення, харчування, служба, своєчасна зміна варти. За весь період служби не було жодного випадку порушення військової дисципліни. Після 20 днів перебування в Чорнобильській зоні нам на зміну прибули резервісти.

Ваші враження в перші дні несення служби?

- Ми приїхали, і відразу ж, просто з колес, виставили наші наряди на зміну тим людям, які вже отримали дозу. Наша частина стояла в лісовій та болотистій місцевості. Вогкість була сильною. Уночі очерет шарудів від того, що в ньому повзали вужі та змії. Солдати стояли на одній нозі. Нам було поставлене завдання охороняти громадський порядок та 30 кілометровий периметр. Тобто не пропускати людей ані в зону, ані з зони. Усіх супроводжувати на КПП, де працівники міліції перевіряли документи,  встановлюючи особистість кожного. Коли ми виїзджали на службу, то одягали ОЗК та респіратор, або протигаз.

Полковник у відставці Анатолій Самсоненко, викладач кафедри автомобільної техніки інженерно-технічного факультету Академії.

Анатолію Івановичу, розкажіть, будь-ласка, про службу в Чорнобилі.

- Я виконував службові обов’язки в Чорнобильській зоні з 17 травня по 27 липня 1987 року.  Коли стався  вибух на електростанції, радіактивний пил у вигляді пару і бруду розвіявся по прилеглій території. Потім дозиметричні служби визначали рівень радіації на різних ділянках місцевості. Солдати в 30 кілометровій забрудненій зоні знімали верхній шар землі лопатами, тракторами, екскаваторами, загружаючи її й вивозячи на могильники. Могильники – це великі котловани, обкладені бетоном для того, щоб радіактивний бруд не проникав у підземні води. Після заповнення могильників, їх ретельно загортали. Були також могильники, призначені для техніки. Літаки, вертольоти, автомобілі, трактора, які перевищували рівень радіації вивозили на буксирі.

Які завдання були покладені на Ваш підрозділ?

- Була задіяна велика кількість транспортних засобів, які виходили із ладу - на одній коробка, на другій двигун, на третій редуктор заднього моста. Ці самі машини треба було терміново поновлювати та  вводити в дію, тобто забезпечити своєчасний ремонт. Я був командиром частини  і моя задача полягала в організації проведення ремонту «підготовлених» агрегатів і вузлів техніки.

А що означає ремонт «підготовлених» агрегатів і вузлів техніки?

- Це означає, що коли у машини вийшов із ладу, наприклад, двигун, тоді його виймають, дезактивують, а потім відправляють на ремонт. Мені, як командиру частини, приходила заявка, де конкретно виникли поломки, куди саме потрібна доставити необхідну кількість агрегатів. Ми їх завантажували і везли в зону, розвозивши по частинам. А натомість забирали радіоактивні, поламані. Ми поставляли відремонтовані агрегати, а замість них забирали відпрацьовані. Нас дуже ретельно перевіряли на постах під час ввезення та вивезення з відчуженої зони. Наша задача була відповідальною та напруженою, тому що фактично відчистити радіактивний бруд неможливо. Система роботи була чітко спрямована, все постачалося вчасно, робота не припинялась а ні на хвилину. Зламані, дезактивовані агрегати везли на ремонт до заводів у Бендери, Харків, Київ та ін.

Як резервісти відносилися до виконання своїх обов’язків?

- Резервісти знаходились фактично від 1,5 до 3 місяців в Чорнобильській зоні. За вихід в зону була подвійна, потрійна заробітна плата. За своєю молодою безпечністю, деякі з них горіли бажанням їздити на роботи частіше, намагаючись скоріше потрапити додому, і заробити більше грошей, не думаючи про майбутнє. Адже радіація не кусає, не коле, не болить – її зовсім не відчуваєш. Вона проявляється з часом: в одних швидше, в інших повільніше.

 Яким чином було організовано виконання робіт ?

- В 30 кілометровій зоні особовий склад не жив, він їздив туди на службу чи роботу. Частина стояла в селищі Оране. Ми отримували завдання і їздили виконувати його за графіком. Були створені робочі бригади. Таким чином ми регулювали дозове навантаження кожного солдата. В підпорядкуванні  були лише резервісти, які працювали на підприємствах Житомирщини, Сумщини, Харківщини водіями.

Підполковник запасу Сергій Мельников, викладач кафедри автомобільної кафедри інженерно-технічного факультету.

Сергій Михайлович, розкажіть будь-ласка, про період своєї служби в Чорнобилі.

- Я перебував там з серпня по жовтень 1988 року, працюючи в окремому батальйоні спеціальної обробки, на посаді командира взводу. Ми займалися дезактивацією дороги, захороненням, працюючи на 3 і 4 блоці ЧАЕС. Коли гасили підвали, все затопило радіаційної водою. Ми все це дезактивовували, знімали шар бетону і обшивали свинцем. Працювали на станції по 30 хвилин, більше не дозволялося, бо набиралася доза опромінення. По мірі виконання робіт на одному об’єкті, ми переходили на інші. Робили дорогу від станції до кордону з 10 кілометровою зоною Чорнобиля.

Як проходила служба? Чи було тяжко, чи страшно?

- Нічого страшного і важкого не було. Просто ми виконували свій обов'язок. Не було ні ажіотажу, ні нагнітання ситуації. Одним з наших основних завдань був демонтаж будівель і їх захоронення. Також займалися дезактивацією дороги, знімали шар узбіччя, засипали новий і сіяли нову траву. Ніхто нас ніколи не підганяв, ситуацію не нагнітав, а ми, в свою чергу, сумлінно виконували свої обов’язки. Дозу опромінення записували кожен день – за набирання максимальної дози ми їхали додому.

Які були побутові умови, стан забезпечення?

- Наш батальйон стояв у покинутому селі, де колись був колгосп-мільйонер. Солдати проживали в школі, а офіцери - в окремих будівлях. Під час дозвілля грали в футбол, дивилися телевізор, спиртні напої не вживали, та їх там й не було. Харчування було відмінним - сир, ковбаса, риба, згущене молоко, тушонка - все за вищим класом і в неймовірній кількості.

Що Ви могли б сказати на завершення?

- З великим би задоволенням поїхав зараз туди, до Чорнобиля, на екскурсію, подивившись як там і що. Згадав би місця, де колись проходив службу – ліквідовував наслідки Чорнобильської трагедії.

Ми дякуємо всім героям-чорнобильцям, патріотам і схиляємо голови перед пам´яттю тих, хто загинув у цій боротьбі. Наше спільне завдання – не допустити у майбутньому шкоди природі та людству від мирного атому. Ми мусимо дбати за свою країну, за свій народ.

Відділ міжнародних зв’язків, інформації і комунікації НА НГУ